Мабуть, в мирні часи я б не назвала Володимира Вакуленка другом. Хіба це дружба - переписка у фейсбуці, кілька розмов телефоном?.. Просто знайомі, чиї життя йшли паралельно, але так і не пересеклися в реалі.
Він писав книжки, а я тексти для сайтів. Він з сином гуляв лісами Ізюмщини, а я - Зміївщіни. Обом нам було важко вести активне суспільне життя, бо наші діти, а потім підлітки з аутизмом погано почуваються серед незнайомих людей.
В перші дні війни ми, кожен окремо, закупали все неохідне для тероборони Ізюму (вірніш - все, що можна було знайти в кількох ще працюючих на Залізничному ринку аптеках та магазинах).
Я стала волонтером неочікуванно для себе - просто мій чоловік пішов нас захищати, тож треба було допомогти хоч якось екипіруватись. Володимир вже мав досвід Майдану та АТО й дуже засмучувався, що не може вступити до лав ТРО через сина, якого ні з ким залишити. Тож п'ять кілометрів від Капітолівки до ринку вони долали удвох, і в чергах стояли разом. Виявилося що Віталій вже розумний та витривалий хлопець, який вміє добре поводитися.
Ми кілька вечерів говорили телефоном. Це був час, коли стало зрозуміло, що відкладати життя вже не можна. Що робити будинок для аутистів в Ізюмі треба одразу після перемоги, що плани і мрії треба втілювати якомога швидше. І що багато ідей у нас співпадають.
П'ятого березня ми домовилися з Володимиром, що завтра зустрінемося десь біля вокзалу та поговоримо в реалі. А на другий день не було нічого - ані вокзалу, ані ринку, ані електрики, ані зв'язку...
За майже півроку окупації мій чоловік зміг вибратися в Капітолівку двічі. Я - жодного разу. Бо 9 км дороги вздовж залізниці перетворилися на суцільну полосу перешкод, яка подекуди ще й обстрілювалася. Володимира вже не було, Віталік жив з бабусею та дідусем, який, незважаючи на похилий вік, був змушений працювати на окупантів за їжу - пенсії тоді отримати було неможливо. Ми трохи поділилися грошима й продуктами - а чим ще могли допомогти, коли й самі ледве виживали...
Виїзжаючи з Ізюму 22 серпня ми забрали з собою папірець із свідченнями рідних Володимира щодо його викрадення. У Харкові передали інформацію поліцейскім та військовим, з надією, що він знайдеться десь у полоні та попаде в списки на обмін... 28 листопада ця надія згасла. Володимира Вакуленка вбито. Письменника, волонтера, мого друга.
А тут не моя стаття, але з фото.
localhistory.org.ua/texts/statti/sosnovii-lis-n...